Євгеній Стасіневич — про розкіш читання і силу непрактичності. Літературний критик, теле- й радіоведучий, автор книжки «Ціна питання».
Як я опинився в літературі
Малим я, звісно, не знав, що в майбутньому займатимусь літературою. Думалось про хірургію. А книжками інтенсивно зацікавився у Горлівці, звідти родина моєї мами. Її брат, а мій дядько, цьому всіляко посприяв — він сам був шаленим книгоманом. Як, до речі, і дід. Це сімейне, значить.
У Києві зростав на Борщагівці - довший час мені там було не до читання. У дев'ятому класі до нас прийшла нова вчителька, яка вважала мову й літературу основою просто всього (і була близька, як я тепер розумію, до суті культурних процесів). Мене, на відміну від однокласників, таке ставлення до предмета зачепило. Коли пів року читали Шевченка, вперше відчув, що це може бути справжньою наукою: можна вичленити мотив, зібрати з них систему, каталогізувати епітети. Отак, сидячи з олівцем над книжкою, я почав усвідомлювати свою любов до літературного аналізу. А вже в десятому класі знав, що піду навчатися в Могилянку на філологічний факультет. Так і сталося.
Тобто на території професійної літкритики та літературознавства я опинився завдяки тому, що провчився в Києво-Могилянській академії 13 років: спочатку бакалавр (щоправда, на третьому курсі просидів тричі), потім магістратура та незакінчена PhD-докторантура.
Чим я займаюсь зараз
Ще перед карантином вирішив узяти паузу й подумати, що далі, яку б іще опцію на ринку створити під себе. Але потім пауза взяла всіх. Хоча не скаржуся, кілька добрих думок зі мною таки трапилось.
В українській літкритиці я з 2013 року. І от зараз з'явилось відчуття, ніби того, що зробив я особисто і чого досяг разом із колегами, вже стає замало. Хочеться нового інструменту для роботи з книжками й довкола.
За цей час устиг випустити друком книжку «Ціна питання: 27 інтерв'ю Євгенію Стасіневичу». Був ведучим кількох радіопрограм, працював редактором, прочитав достобіса лекцій на двох десятках майданчиків, побув куратором. А ще був ведучим двох сезонів програми про літературу і книжки «Букоголіки», яку ми робили на Суспільному. Потім у колаборації з Ростиславом Семківим створили сезон «Лекторію. Література» для UA: КУЛЬТУРА. Ну і безпосередня літкритика: огляди, відгуки, рецензії. Короткі, довгі та довжелезні.
Базова моя ідентичність – це «людина, яка пише про книжки і культуру загалом». Нарешті зрозумів, що писання для мене важить більше, ніж усе інше. Колись я починав з ЛітАкценту, спасибі йому. Потім був INSIDER, де я, певно, був єдиною на тоді людиною в Україні, що активно читала книжки, писала про них і отримувала за це непогану зарплату. Так завжди собі й уявляв ідеальний режим роботи літературного критика – мати добрі гроші за читання та писання про книжки. Хоча такий режим тривав лише рік, і більше подібний досвід не повторився. Поки.
Іще були періоди викладацької діяльності, але не в університетах: там я наразі з'являюсь лише як запрошений гість. І, якщо подумати, то чимало років лекції були для мене додатковим заробітком, однією із численних активностей. На карантині ж вони вийшли чи не на передній край усього, чим нині займаюсь. Несподіваний для мене розворот. Навчаючись у Могилянці, навіть уявити не міг, що буду сам – і в таких кількостях – читати лекції, а неформальна освіта в Україні стане настільки розгалуженою.
Свою першу лекцію, пам'ятаю, прочитав у 2015-му, у Клоузері, – і одразу зрозумів, що мені це сильно подобається. Я, значить, можу нормально не тільки писати, а й говорити – велике відкриття.
Що для мене значить література
Буду відвертим: узяти в руки книжку й не надівати окуляри, крізь які ти дивишся на неї з професійної точки прострілу, стає все складніше. Адже література в моєму випадку – це робота, що сильно «пре». Банально запалює ізсередини, і так воно триває вже добрі 20 років. Та якщо колись відчую, що це більше не качає, то, сподіваюсь, припиню. І почну шукати нові опції під свої навички та непростий характер.
Читання книжок – висока терапія, зустріч – через примірювання нових досвідів – зі своєю внутрішньою конструкцією, оте славнозвісне – перепрошую за це формулювання – пізнання себе, а потім уже й культури загалом. Так само я пояснюю це своїй доньці: чому нам слід хоча б періодично читати книжки. Це ж не життєва потреба, ні. Це вкрай щедрий подарунок собі у вигляді часу, який ти можеш провести наодинці з собою. Прямо сьогодні багатьом людям бракує цих годин тиші, цього стану приємної від'єднаності та відрубності, тому читання потроху стає привілейованою практикою. Можемо провести паралель з офлайн- та онлайн-закупами. Якщо ви купуєте речі в інтернеті, то, найімовірніше, ви не надто заможні, адже якраз люди зі статками можуть дозволити собі витратити час на реальний повноцінний шопінг. Подібним чином і читання стає атрибутом життя-вище-середнього.
Нині легко помітити, як люди все більше потребують втечі від реальності. Є великий запит на сховище: відфільтровані соцмережі, спрощена картина реальності, серіали, ЗОЖ замість соціальної включеності, історія на противагу сучасності. У певний момент, починаючи десь із середини нульових, популярності набули товсті романи: Франзен, Літтелл, Петросян, Янаґігара, «Щиголь» Тартт, «Шантарам» Робертса, великі епопеї штибу «Гаррі Поттера», «Сутінок». І це була не раптова читацька забаганка, а підготовлена культурною і соціальною логікою поява запиту на довгі історії, в які можна пірнути на тривалий час, випавши перед тим з реальності.
Ми стаємо нервовішими й залежимо від поганих новин. Як контрреакція – виникає потреба не просто в осмисленості, а в чомусь тривкішому, протяжнішому, що може структурувати час і сховати нас від аморфності сьогодення.
Тому поряд з іншими функціями, які виконує текст, поряд з розвагою та підвищенням компетенції через нон-фікшн, – людина також може шукати втечі. Ти приходиш додому, розгортаєш умовну "Загублену" умовної Флінн, історію про жінку-психопатку і все супутнє, але тебе це не гребе, бо то паралельне життя з майже фантастичними проблемами, які тебе не стосуються. Трилер, отже, теж може робити добре.
Попри те, що функції, ставлення до читання та конкретні способи це робити історично змінні (скажімо, читати не вголос, а подумки люди масово почали лише у 18-му столітті), сама можливість стосилого впливу літератури завжди лишається. Питання – як його відчувати й транслювати. Скажімо, функцію терапії може прекрасно виконувати також поезія. Раджу приділяти хоча б 20 хвилин перед сном її читанню: сама ритміка і просодія створює медитативний ефект, вирівнюючи дихання й заколисуючи.
Велика ілюзія в тому, що читання гарантовано робить нас кращими людьми. Зовсім ні. Навпаки, ми стаємо складнішими особистостями, з більшою кількістю нерозв'язних вузлів усередині, шкіра тоншає, резонаторів більшає. Але водночас ми стаємо ближче до себе й реальності. Такий ефект може справити будь-яка книжка – із тих, що можна назвати першокласними: хоч фентезі Краулі, хоч детектив Честертона, хоч проза Пенелопи Фіцджеральд. Прохасько. Плужник.
Як це працює
Можна не писати про книжки, не вести букблог, не стежити активно за новинками, однак, поруч із робочою та сімейною, у вас буде ще одна ідентичність – читацька. Ну клас же. Що більше ідентичностей – то щільніше проживання.
Очікувати на вдосконалення письма можна тоді, коли ти регулярно виписуєшся – і паралельно читаєш. Проте якість письма не залежить напряму від кількості прочитаних книжок – саме це я хочу пояснити на курсі. Бо можна, звісно, робити челенджі «300 книжок на рік» і вишуковувати по шість годин на день. Але є інший підхід: максимальне наближення до тексту, ніс у ніс, коли потрібно вчитуватись, і перечитувати, й уважно інтерпретувати, не автоматизуючи процес. Цим і займемося на курсі. Адже «багато» й «інтенсивно» в контексті читання – це не синоніми.
Нині подібний курс комусь може здатися розкішшю, мовляв, примха та естетство, проте такими речами потрібно займатись. Саме потрібно. Замість того, щоб опановувати зовсім нову професію у кризові часи, із прицілом на тактичну прагматику, можна наблизитись до суті речей і пошукати відповіді на фундаментальні питання, ідучи крок у крок за величними текстами. Зіграти в довгу і по-стратегічному завбачливо. Прокачати рятівну непрактичність. Адже турбулентні епохи – найкращі для такого пошуку. Для витоншування свого внутрішнього апарату.
Словом, читання – річ украй серйозна. Воно може не лише навчити краще формулювати, думати й писати, а й допомагає поставити необхідні – хай і не нові – запитання світобудові та собі. А це ого-го.
Creative reading
Creative reading або ж сlose reading, «близьке читання» (я би ще запропонував термін meaningful reading) – це повільне та уважне читання. Таке, коли ми не просто хочемо проковтнути книжку, розраховуючи на легкий післясмак та базове розуміння «що хотів сказати автор». Тут ми починаємо аналізувати відтінки цього «що хотів» і те, якими засобами автор послуговується для досягнення ефекту, що спрацьовує, а що ні, і як узагалі функціонують оповідні механізми. Зазираємо під капот, в авторську голову та глибинну теорію тексту заодно.
Не варто боятись такого читання: магія з тексту не вивітрюється. На курсі до кожної запропонованої книжки ми будемо підходити через якийсь прийом-ключ, наприклад метафору. Саме метафору довго вважали основою нормативних поетик і художнього письма взагалі. А чи так це сьогодні – поговоримо. Скажімо, в Милорада Павича тексти по вінця набиті метафорами, і там швидко стає незрозуміло, де він їх використовує ще фігурально, а де починається реалізація метафор, коли сенс уже стає прямим. Захоплива річ, варто розібратися, як воно зроблено.
Коли тривалий час вдивляєшся в тексти, сповнені найрізномастіших метафор, починаєш розуміти, як це було зроблено, як ці засоби виразності працюють ізсередини і як, урешті, адаптувати це до своїх «текстуальних» потреб. Тут важить поступальність та міра докладених зусиль. А не якась «чуйка».
Про курс Hard skill: читання
Hard skill: читання – це курс про читання, що надасть вам дієві інструменти для аналізу текстів. А за крок – і можливість використовувати їх для себе, у своїх роботах, чим би хто не займався. Професійно читатимемо етапні для історії літератури книжки, що дасть змогу і спостерігати впритул машинерію ключових прийомів, і розрізняти наміри автора, схоплювати інтенцію. Бо цього теж слід учитися.
Є, наприклад, антивоєнні книжки, де одразу зрозуміло, що вони категорично проти війни та насилля. Ті самі Ремарк чи Ґрасс. А от якщо взяти «Над прірвою в житі» Селінджера, то все стає куди складніше: два-три покоління читачів були переконані, що автор любить Колфілда, що той – фігура героїчна. Та це велика неправда, і саме пильний аналіз стилістичного регістру допомагає це усвідомити.
Навчання передбачає лекції і практичні заняття. Таких занять-обговорень сукупно дві зустрічі на тиждень. Плюс студенти матимуть список обов'язкової та факультативної літератури. Всі відібрані книжки реально прочитати в межах тижня; тобто один текст легко читається днів за п'ять.
Це буде одна книжка на одне заняття і відповідний прийом усередині неї, що стане нашою оптикою і фокусом уваги. Як бонус пройдемо чималий шмат історії літератури, конкретніше – 19, 20 і навіть 21 століття. Книжки зі списків будуть з різних періодів, із різних культурно-естетичних епох.
«У чому сила нелінійного сюжету?», «Чому розверстана алегорія є такою популярною?»: такі запитання допоможуть нам не тільки як читачам, а і як творцям також. Адже відповіді на них шукають у своїй роботі і копірайтери, і рекламники, і сторітелери. Багато хто.
Позаяк навіть копірайтинг із його цілком прикладною функцією та сторітелінг, який усе більше асоціюється з наративною журналістикою, колись почнуть змінюватись. Їх ускладнення та урізноманітнення неминучі. Я би навіть наважився сказати, що їх «охудожнення» неминуче.
А як поліпшувати ці підходи до створення текстів ефективніше, аніж уважно читаючи та компетентно аналізуючи могутні книжки?
Подивіться, як це зроблено до вас, – і правильно конвертуйте прийоми у власну практику. Звучить просто, але потрібно вчитись. І вчитися гаряче.
А тим, хто не готовий прийти на курс, проте хоче спробувати метод сlose reading самостійно, раджу прочитати хоча би по-хорошому безумний роман Джуліана Барнза «Англія, Англія». Там один мільйонер відтворює Англію, її ключові міфи та культурні артефакти для туристів у мініатюрі. І на окремому острові. Довгий час вважалось, що це суто постмодерністська книжка: з тотальною іронією, насмішками над історією та англійським характером, із деконструкцією і, прости господи, апологією симулякрів. Хоча насправді – і це можна перевірити – вона, поруч із жестом заперечення, стверджує досить тверді цінності, будучи прикладом вигадливої критики постмодерну. Явищем, якщо хочете, метамодерним.
Питання лиш у тому, що саме Барнз протиставляє цинізму доби «пост», що зашиває в ціннісну романну підкладку? Спробуйте й собі на нього відповісти, прочитавши роман повільно та причепливо. Відповідь може сильно здивувати й бути помічною сьогодні, навіть у реальному житті. У реальному – передовсім.
Записатися на "Hard skill. Читання"