Українский письменник, паблішер
The Village Україна та Inspired

— Моє найважливіше знайомство – з книгою. У 6 років мама почала читати мені «Чарівника смарагдового міста» Олександра Волкова. Я слухав із захопленням, але мама завжди читала тільки 20 хвилин перед сном. Хотілося швидше дізнатися, що там відбувається, не чекаючи мами. Через цей інтерес я досить швидко навчився читати і вже не відмовляв собі в задоволенні. У першому класі я читав швидше за п'ятикласників.

До 18 років у мене вдома не було телевізора, тому я читав книжки. Це був єдиний канал отримання інформації, крім старого радіо у кімнаті Бабусі. У 12 років я прочитав «Тореадорів з Васюківки» Всеволода Нестайка і подумав: «Блін, яка класна пригодницька книжка! Колись (якщо не стану юристом) напишу таку ж і все в мене буде ок». Юристом я так і не став. У 16 років закохався і почав писати дівчині листи, в яких висловлював свої почуття. Їй вони дуже подобались, вона плакала, але зі мною все одно не зустрічалась. Але я тоді вперше відчув, що хочу займатися текстами.

Для мене література – це те, що я відчуваю та думаю. Текст допомагає мені зафіксувати себе, поставити запитання і знайти на нього відповідь. Мені подобається вирішувати проблеми через літературу, журналістику. Це дає змогу жити більш осмислено.

— Це людина, яка фіксує дійсність, розповідає правду у художній формі. Коли ти читаєш і думаєш: «Це про мене». Письменники вміють створювати цінність своїми історіями, це головна їх відмінність від графоманів, які пишуть тільки для власного задоволення.

Ця цінність може бути інтелектуальною, може бути емоційною чи естетичною. Ти або отримуєш знання, прочитавши книжку, або проживаєш певну емоцію, яка тебе до глибини душі вражає. Або просто думаєш: блін, як красиво все це зроблено! Ідеальний текст — той, у якому всі три компоненти поєднані. Для мене таким автором є Джонатан Сафран Фоер. У нього дуже сильні історії.

— Я думаю, виключно книжками в Україні можна заробляти, якщо цим займатися постійно років десять. Видавати книжки, просувати їх, писати нові, а старі перевидавати, і так далі. Цей процес повинен бути нескінченним. Так, щоб написати одну книгу і відразу побудувати будинок за Києвом – такого не буває.

В Україні письменник має бути людиною-оркестром. Знати, як продавати свої книжки, як їх промотувати, в які медіа звертатися за підтримкою, з якими організаціями співпрацювати по грантам та стипендіям; знати, кому за кордоном можна продати права на видання своєї книги. Зі старту успішним письменником в Україні стати дуже складно. Це тривала робота, з якогось моменту вона починає приносити гроші. У нас просто немає умов, за яких письменник міг би відразу отримувати фантастичні гонорари.

— Мій товариш Женя Ножечкін – режисер в Голівуді, в якого щойно вийшов фільм з номінантами на премію «Оскар», якост вів репортаж в сторіз, і в нього запитали: «як почати знімати кіно?». Він відповів: взяти якусь камеру, придумати якусь ідею, зняти її, змонтувати, подивитися, проаналізувати і ще раз зняти. Повторювати цей процес багато разів, поки не станеш профі. Те саме з письменництвом. Універсального способу немає — не можна навчити. Але можна навчитися, якщо робити це постійно і наполегливо. Праця письменника – інтелектуальна. Це насамперед уміння чути, бачити й відділяти важливе від неважливого. Для того щоб добре писати, потрібно добре мислити, знаходити ідеї та бачити, що хвилює людей. Люди, які добре думають, добре пишуть.

Почати треба з першої чернетки. Знайти те, що хочеш написати і втілити це в тексті. Прочитати, відкласти — хай полежить день-два, тоді ще раз прочитати та доповнити, відредагувати. Знову і знову. В Енн Ламотт є класна книжка «Птаха за птахою». Там є цікавий приклад: хлопцю дали завдання описати всіх птахів, які живуть у їхньому районі. Роботи багато, тож він трохи розгубився, не знаючи, з чого почати. На що тато йому відповів: «знаходиш першу пташку, читаєш про неї, розповідаєш своїми словами. І так птаха за птахою». У письменництві все так і працює.

— Моє найважливіше знайомство – з книгою. У 6 років мама почала читати мені «Чарівника смарагдового міста» Олександра Волкова. Я слухав із захопленням, але мама завжди читала тільки 20 хвилин перед сном. Хотілося швидше дізнатися, що там відбувається, не чекаючи мами. Через цей інтерес я досить швидко навчився читати і вже не відмовляв собі в задоволенні. У першому класі я читав швидше за п'ятикласників.

До 18 років у мене вдома не було телевізора, тому я читав книжки. Це був єдиний канал отримання інформації, крім старого радіо у кімнаті Бабусі. У 12 років я прочитав «Тореадорів з Васюківки» Всеволода Нестайка і подумав: «Блін, яка класна пригодницька книжка! Колись (якщо не стану юристом) напишу таку ж і все в мене буде ок». Юристом я так і не став. У 16 років закохався і почав писати дівчині листи, в яких висловлював свої почуття. Їй вони дуже подобались, вона плакала, але зі мною все одно не зустрічалась. Але я тоді вперше відчув, що хочу займатися текстами.

Для мене література – це те, що я відчуваю та думаю. Текст допомагає мені зафіксувати себе, поставити запитання і знайти на нього відповідь. Мені подобається вирішувати проблеми через літературу, журналістику. Це дає змогу жити більш осмислено.

— Це людина, яка фіксує дійсність, розповідає правду у художній формі. Коли ти читаєш і думаєш: «Це про мене». Письменники вміють створювати цінність своїми історіями, це головна їх відмінність від графоманів, які пишуть тільки для власного задоволення.

Ця цінність може бути інтелектуальною, може бути емоційною чи естетичною. Ти або отримуєш знання, прочитавши книжку, або проживаєш певну емоцію, яка тебе до глибини душі вражає. Або просто думаєш: блін, як красиво все це зроблено! Ідеальний текст — той, у якому всі три компоненти поєднані. Для мене таким автором є Джонатан Сафран Фоер. У нього дуже сильні історії.