Я напишу книжку, вона стане бестселером, і все, більше ніколи не працюватиму
Марк Лівін
Видавець The Village Україна, куратор Original Writing full course.
Перші історії
Я почав писати доволі рано, десь у п'ятому класі. Я пам'ятаю свою першу історію — про похід на санки з друзями. Від того моменту ліричність і спроба висловитися через текст мене переслідували. Це був перший етап становлення мене як письменника — я отримав фідбек від рідних, що в мене гарно виходить писати.

Другий етап — це коли я прочитав «Тореадори з Васюківки» Всеволода Нестайка — клас сьомий-восьмий. Мені на той момент здавалося, що писати книжки дуже просто. Особливо з дитячою уявою. Можна постійно займатись цим творчим процесом. Я подумав, що раптом у мене в житті щось не складеться, я напишу книжку, вона стане бестселером, і все, більше ніколи не працюватиму.

Третій етап становлення мене найбільш близький до сьогоднішнього — це закоханість у 18 років. У мене було нещасливе перше кохання. Дівчина мене відштовхувала, а я, щоб її розчулити, грав м'язами епістолярного жанру. Писав їй листи, вона читала, плакала, але все одно зі мною не зустрічалась.

Мабуть, на цьому етапі я найбільше сфокусувався, тому що тут було багато почуттів. І я перетворював ці почуття на романтичні тексти. З цієї історії народилася моя перша книжка «Життя та інша хімія». Це була доволі ніжна та сентиментальна, але атмосферна книжка, за яку мені досі не соромно — максимум з того, що можна було зробити у 20 років. Я виклав вордівський документ з книжкою в мережу — прикріпив його Вконтакте на "стіні" — і на моє величезне здивування, книга просто розлетілася. Одразу почали запрошувати на події, зустрічі, вирізали з неї цитатки, створили окремий паблік. Десь за два роки я отримав за неї свою першу літературну премію — «Смолоскип». І лише через 3 роки після того, як книжка була викладена в інтернеті, вона була видана в обкладинці. І навіть попри наявність у вільному доступі, була в топі продажів. Так я почав називати себе письменником.

Після першої книги "Життя та інша хімія", перед другою, "Бабиним літом," було 5 років паузи — період, коли я писав лише мережеві тексти, які тим не менш були популярними. Я тоді себе теж вважав і поетом і прозаїком, хоча на моє поетичне вухо, насправді, не просто слон наступив, по ньому стадо пробіглось. Я навіть чиєїсь поезії не чую — слухаю, але не чую, не те, щоб писати свою. Це були 5 років паузи, коли я шукав себе. Починав щось писати, але нічого не виходило.

У якийсь момент, це якраз була пора indian summer, у мене був щем, потрібний для творчості та бажання виговоритись На їх основі я написав книгу "Бабине літо". Вона була такою собі втечею від дорослої реальності, яка мене на той момент наздоганяла. Це добра, світла, бредберівська література. За винятком того, що, навіть в "Кульбабовому вині" Бредбері є зло, а в мене був просто добрий, теплий світ.

Третя книга "Рікі та дороги" написана вже зі зломом. Я задумався про трагедію дорослого життя: коли світ тебе не приймає, коли ти знайомишся зі смертю. Цей контекст дуже зрушив мене з місця. В мене змінився погляд — лінза стала ширшою. Стало зрозуміло, що світ — це не про добро. Він про багато інших речей. Але навіть добро в ньому не завжди про добро.

Я спрінтер в плані писання. Я довго накопичую матеріал, можу рік складати нотатник і записувати туди все, що хочу сказати, і врешті, коли цього ресурсу стає дуже багато, і весь мій інформаційний простір складається лише з цієї книги, я вже не можу це відкладати, сідаю і за місяць її пишу. Усі мої книжки були написані в діапазоні місяця, хоча матеріали збирались для них досить довго.
Книжки та книговидавництво
Коли я написав "Бабине літо", я запропонував колишньому колезі, який на той час перейшов працювати у видавництво "Віват", почитати рукопис. Там у книзі було дві частини: про дитинство і "доросла", в якій герой намагався тут і зараз усвідомити своє минуле. Тобто була вступна частина з контекстом дорослого героя, потім велика дитяча частина, і потім знову трошки дорослого життя. У видавництві це все доросле життя прибрали і лишили тільки дитячі спогади. Але одразу запропонували контракт.

Я не видавав книжку за власний рахунок, отримав за неї гонорар та роялті. Вона одразу мала резонанс і тираж досить швидко розпродався. Але тут треба зробити похибку, що у ті 5 років, коли я шукав себе і не писав книжки, я все ж брав участь у фестивалях, їздив, писав якісь тексти, і мене асоціювали з літературою. Щоправда ставлення до мене було неоднозначним — типу "хто це?". Я був "незрозумілий тіп, який подобається дівчатам".

Був період, і я думаю, що він досить об'єктивний, коли мене критикували. Коли ти вчишся грати на гітарі, ти не можеш одразу грати, як Стіві Вандер. Спочатку купуєш гітару, потім береш її до рук, відкриваєш youtube, вчиш таби, стираєш пальці, награєш, дивишся, як грають інші, потім симулюєш музику інших людей, і врешті, якщо будеш продовжувати систематично цим займатись і фігачити мозолі на пальцях від акордів, через 2,3,5 років, в залежності від інтенсивності занять, ти будеш грати у своєму стилі. З літературою те ж саме. Найбільше мене критикували якраз на тих етапах, коли я вчив таби. Часом мене це обурювало, але я не сумнівався в тому чи продовжувати мені писати. Я розумів, що це все — справа техніки, як з будь-якою професією.
"Жодна нагорода не має затуманювати голову"
Мені непросто даються виступи перед публікою і бути викладачем для мене складно. Починалось все із зустрічей з читачами. А свою першу лекцію я прочитав у 2013 році, працюючи в діджитал-агенції. Розповідав про SMM і вже тоді топив за цінність. Лекції про тексти я почав читати, коли вже працював у The Village. До того інколи розповідав щось про письменництво, але не дуже вдумливо.

Я пишаюсь своїми студентами, але точно не хочу асоціювати себе з успіхами інших людей. Це гіперконтекстуальна штука, і моя заслуга в цьому, імовірно, мінімальна. Є особисті контексти людей, у яких додається ще мільйон подій до того, щоб вони почали щось писати. Тут, радше, важливо те, що люди пам'ятають мене. Я не проводжу паралелей, типу я крутий, бо мені якась людина сказала, що вона через мене чогось там досягла. Але мені приємно, що люди пам'ятають мене. Для письменника пам'ять — це основний KPI. Актуальність письменника визначається тим, яка кількість людей і протягом якого часу пам'ятають, що він написав.

Для мене основний маркер моєї "класності" — люди навколо. Бо вони, по суті, є дзеркалом. Коли я маю змогу спілкуватися з хорошими людьми, відчувати з ними контакт, не відчувати напрягу, коли я можу виражати себе таким, який я є, у ці моменти я дуже сильно наповнююся і почуваюся впевненим у собі. Дуже рідко це речі, пов'язані з якоюсь зовнішньою діяльністю. Нагороди і професійне визнання — це швидше вказівник, типу "чувак, тобі туди, ти рухаєшся правильно". Звісно, мені приємно, коли мене якось виділяють, але натирати цю медаль і носитись з нею я не хочу. Жодна нагорода не має затуманювати голову.
The Village
Коли вперше в Україні з'явився The Village, я дуже хотів там працювати, але мене не взяли. Другий запуск The Village — вже інша історія. Я працював на Громадському і звільнився звідти в один день з Андрієм Баштовим (теперішнім головним редактором The Village — ред.). Це не було хитрим планом, просто так співпало. Я йшов в нікуди, просто відпочити. Але за кілька днів мені написав Коля Балабан (третій партнер і видавець The Village — ред.), запитав чи не хочу я запустити одне медіа. Я спитав: "Що за медіа?", а він каже: "The Village". Я до того моменту працював маркетинг-директором, і зрозумів, що в питаннях редакційної політики мало що шарю, але є Андрій Баштовий, який нереально крутий у цьому. Далі ми рухались вже втрьох: знайшли команду, за місяць почали працювати над контентом і запустились.

The Village дав мені найбільший досвід роботи зі словом. Нещодавно я жартував, що якби я теперішній брав на роботу себе трирічної давнини, то не взяв би. Бо мені здається, я у своїй голові сильно перебільшував власні знання на той момент. Тоді я знав маркетинг, орієнтувався на ринку комунікацій, у мене був нормальний нетворкінг. І це був капітал, з якого можна стартонути. Але глибоку й осмислену роботу з текстом я побудував уже працюючи тут, з людьми. Я зрозумів для себе одну річ — слухаючи інших людей, я слухаю себе. У будь-якому людському досвіді я впізнаю свій, або релевантний до мене. Навіть якщо це історія, яка мене не стосується, я бачу у ній характерні для мене речі. Це сильна школа життя і великий емпіричний досвід, який відобразився в тексті.
Як людині натренувати свій письменницький м'яз
Людині, яка хоче писати, важливо жити цікавим життям. Це означає — складати свою внутрішню бібліотеку подій. Щоб в тебе був широкий горизонт, з якого можна обирати.

Бажано, щоб у числі цих подій була хоча б одна книжка на тиждень, бо це тренування мозку. Так, як треба тримати м'язи тіла в тонусі, те ж саме з мозком. Завдяки книгам дуже круто працює асоціативний ряд і контекстуальне мислення.

Також важливо комунікувати. Не можна закритись і сказати: "мені на всіх байдуже". Важливо відслідковувати не лише свій досвід, а й чуже життя. Не існує поганих досвідів, існую поганий я, неспроможний сприйняти те, що відбувається.

А взагалі нічого не вийде, якщо не писати постійно. Робота з текстом — систематична. Вона не складається виключно з роботи над книжками. Бо написати книжку — це як сісти і з'їсти весь холодильник за раз — складно. Це тривала (річна, дворічна) робота, з накопиченням матеріалу. Важливо писати маленькі речі: нотатки, замітки, в медіа, для своїх соцмереж. Словом, перетворити роботу з текстом на інструмент самовираження, фіксації, фокусації.

"Боже, я не можу написати, в мене немає натхнення", — для мене міф. Якщо в тесляра немає настрою, він все одно може зробити ніжку для стільця, бо знає, як це робити. Навіть якщо він втомився, він може це зробити.

Важливо бути відкритим відносно минулого і майбутнього. У цьому сенсі потрібно мати і накопичувати знання. Закостенілість перетворює людей на пропагандистів та фанатиків. Робить їх неспроможними реагувати на те, що відбувається. Психологічний аналіз є базовим — ми живемо у світі проекцій, і без розуміння міфів, мотивів, стереотипів, настанов, установок і хворих думок, жити досить складно. Ми живемо в психологічному віці. Наше життя — психологічне життя. Крім цього, важливу роль грає ще й історія. Спостерігайте, як набір подій: політичних, географічних, біологічних, історія, фізика, історія науки, історія мистецтва впливають на те, як ми живемо завтра. Усе це є матеріалами для текстів.

Людина, яка каже, що не вміє писати, імовірно, просто боїться власних думок. Боїться бути впевненою в собі, мати якусь сильну позицію щодо життя і брати на себе відповідальність. Тому що, коли ти вже починаєш комунікувати, маєш усвідомлювати, що ти відповідальний за те, що ти пишеш, говориш, і це якимось чином на когось впливає. Тому є момент невпевненості в собі. А що, якщо я класний? Це доведеться постійно бути класним, це не на раз. І все залежить від цілей, які людина ставить перед собою. У цілому, писати, як і думати, говорити, дихати, їсти — реально може будь-яка людина. Просто це треба робити, як і все інше, максимально свідомо.
Як розпізнати хороший текст
Якість тексту можна виміряти силою аргументів. Аргументи можуть бути зовнішніми: джерела, дослідження, факти, а можуть внутрішніми — це безпосередньо події із життя якоїсь людини. І відповідно, я дивлюся завжди, наскільки цікавими є події. Знову ж таки, з одного боку, інтерес, цікавість є доволі суб'єктивними, але, з іншого — вони дуже добре вимірюються. Тому що, якби медіа казали, що контент та інтереси людей суб'єктивні, ми б не мали масових медіа, не мали б змоги масово споживати інформацію. Все можна виміряти й перевірити.

Наприклад, я пишу текст про поганий сервіс у ресторані. І я припускаю, якої кількості людей з моєї аудиторії потенційно це може стосуватися, яка кількість людей могла би теж бути учасниками таких подій. Коли я розумію, що це потенційно цікаво й багато з ким могло статися, що це може бути для них цінно, далі я обираю позицію. Що я роблю: кричу, що всі мудаки і сервіс поганий; хвалю і наливаю меду на голову власнику; чи я конструктивний? Словом, це все можна препарувати на якісь менші формати і перетворити їх на цінну, важливу інформацію. Для мене найважливіший критерій — чи допомагає мій текст людям, чи дає їм якусь інформаційну чи естетичну цінність. Людина має відчувати задоволення від конекшну.
Записатися на
Content Creation Workshop
Детальніше про воркшоп